Цього тижня у Відні (Австрія) в МАГАТЕ проходить Конференція Сторін Поправки до Конвенції про фізичний захист ядерного матеріалу (A/CPPNM). Вона відзначає трохи більше п’яти років після набуття чинності Поправкою, що є важливою віхою у розвитку міжнародно-правової бази ядерної безпеки.
Мета Конференції полягає в тому, щоб розглянути виконання КФЗЯМ зі змінами та її адекватність щодо преамбули, усієї резолютивної частини та додатків у світлі ситуації, що склалася на той час.
Виконавчий директор WINS (Всесвітнього інституту ядерної безпеки) Ларс Ван Дассен виголосив свою промову на сесії з неурядовими організаціями 29 березня. Текст промови:
“Для WINS та для мене особисто є великою честю виступити с промовою про загрозу на цій панелі для неурядових організацій. Загроза як поняття та наше уявлення про неї – є важливими в рамках ядерної безпеки. Загроза визначає нашу відповідь, рішучість, вибір і стійкість. Загроза — це те, чому наша спільнота має протистояти. Відправною точкою ядерної безпеки завжди була загроза. Оцінка загроз, загроза на основі проектування, суб’єкти загроз, вектори загроз, зовнішня загроза та інсайдерські загрози. Якщо немає загрози, то немає потреби в заходах ядерної безпеки.
Однак ця промова не є описом типів загроз чи загроз, що виникають. Я хочу розглянути тему загрози та сприйняття загрози на більш високому рівні – а саме, як ми сприймаємо те, що відбувається, і чи можемо ми вирішити це. І я зроблю це за допомогою кількох запитань до всіх вас, щоб ми могли визначити, де ми знаходимося.
Наше розуміння загрози завжди розвивалося. Але загроза у контексті ядерної безпеки за останні п’ять тижнів змінилася більше, ніж за останні п’ять десятиліть. Це становить проблему. Тому що наші реакції саме такі – реактивні.
То де ми зараз? Президент Рузвельт сказав: «Єдине, чого ми повинні боятися, це… сам страх». Перефразовуючи його слова на поточний момент, я б сказав, що «наша найбільша «загроза» – це нездатність визначити і зрозуміти справжню природу загроз, які зараз розгортаються». Без визначення ми не можемо реагувати. Без розуміння ми не можемо відповісти. Без діагностики не може бути належного лікування.
Моє перше запитання: чи спостерігаємо ми зміну парадигми ядерної безпеки? Коли одна країна воює проти іншої і займає дві атомні електростанції; готова використовувати гармати та артилерію поблизу та на місці ядерних установок; готова дозволити своїм та іншим солдатам ходити забрудненими територіями навколо Чорнобиля – тоді це щось абсолютно безпрецедентне. Це просто виходить за межі нашої звичайної системи відліку. Коли уповноважений персонал охорони та безпеки працює під примусом – це створює неприйнятні ризики; самих ризиків, які КФЗЯМ та багато інших міжнародно-правових рамок у сфері ядерної безпеки мають зменшувати та перешкоджати.
Міжнародний порядок ядерної безпеки передував на припущенні, що загрозою ядерної безпеки є терористи, злодії та інші антагоністи. Тепер також залучена національна держава. Держава з ключовими повноваженнями та обов’язками в рамках Організації Об’єднаних Націй. Держава, наділена особливим статусом згідно з Договором про нерозповсюдження ядерної зброї, і національна держава з постійним місцем у Раді керуючих МАГАТЕ та Раді Безпеки ООН. Коли зірка перетворюється на чорну діру, є ризик, що вона поглине інших. Ми повинні протистояти цій загрозі.
Але давайте розглянемо проблему зміни парадигми. Кажуть, що в ядерній безпеці відбулися три великі зміни парадигми.
Перша зміна парадигми відбулася після Олімпіади 1972 року в Німеччині, де палестинська терористична група «Чорний вересень» вбила 11 ізраїльських спортсменів і одного німецького поліцейського. Міжнародне співтовариство усвідомило, що терористи будуть і можуть націлюватися на більші групи людей, і були готові зробити це за кордоном. В МАГАТЕ це вплинуло на створення стандартного документа INFCIRC/225 щодо ядерної безпеки, а потім і на текст КФЗЯМ.
Другим зрушенням парадигми став розпад Радянського Союзу в 1990-1992 роках і після цього контрабанда ядерних та інших радіоактивних матеріалів. Держави та міжнародні організації рішуче реагували, демонструючи важливість заходів ядерної безпеки та міжнародного співробітництва з цих питань. Серед інших міжнародних ініціатив було створення бази даних МАГАТЕ про інциденти та торгівлю людьми у 1995 році та Московський саміт з ядерної безпеки в 1996 році.
Третя зміна парадигми відбулася після терористичних атак 11 вересня у 2001 році Аль-Каїди на Світовий торговий центр у Нью-Йорку та Пентагон у Вашингтоні, округ Колумбія. У цьому нападі 3000 людей були вбиті в результаті нападів смертників. У відповідь на це було сформульовано текст поправки до КФЗЯМ, МАГАТЕ створило свій План ядерної безпеки та Фонд ядерної безпеки, створено додаткові версії INFCIRC/225, організовано саміти з ядерної безпеки та серію про ядерну безпеку. Було створено документи МАГАТЕ з ядерної безпеки.
Звідси виникає запитання: чи відносяться дії, які зараз відбуваються в Україні, до наявних парадигм і рамок? Або ми переходимо до чогось нового? Відповідь неоднозначна, я гадаю. Але замість відповіді, я задам вам питання.
Чи ми знаходимося в новій парадигмі, коли національна держава робить те, що, як ми думали, робитимуть лише терористи – атакує й окупує ядерні об’єкти? І чи варто хвилюватися – як це написано в статті в аргентинській газеті Infobae – що держави та терористи можуть об’єднатися і за допомогою цього створити гібридні ядерні загрози у більших масштабах, ніж ми звикли думати про загрози ядерній безпеці.
Чи ми поза межами того, що можна назвати зміною парадигми, коли держава одноосібно загрожує міжнародному порядку у сфері ядерної безпеки, який формувався протягом десятиліть?
Протягом останніх п’яти десятиліть наші відповіді на нові загрози не завжди були досконалими, але, тим не менш, великі сили та переважна більшість держав, галузевих організацій та багатьох інших важливих сил мали свою вагу в ретельному забезпеченні прогресу: через конвенції, керівні принципи, саміти, кодекси поведінки, покращене національне законодавство та режими, практична робота на рівні закладу, консенсус та спільне мислення.
Сьогодні, я вважаю, що правильніше запитати, чи перебуваємо ми на «зсуві» і, отже, далеко за межами «простої зміни парадигми». «Зсув» стосується норми про те, що «держави не загрожують ядерній безпеці одна одної». Тут контрзаходом є придбати лопати та обладнання і почати наповнювати мішки з піском та зробити необхідну засипку та переобладнання. Почати доведеться з мішків з піском і повертати ґрунт на місце. Крім того, нам потрібно подумати, яка трава і рослини зроблять ландшафт у майбутньому, і, можливо, нам доведеться глибоко в землю вставити стовпи.
Ядерна безпека є – і більше, ніж будь-коли – міжнародною безпекою, та має велике значення. Відповіддю на те, як досягти прогресу, є велике повернення до цивілізації, міжнародного права, прав людини та поваги до суверенітету. Це і важко, і легко зробити одночасно. Це важко, оскільки нещодавно ми далеко відійшли від безпечних умов, на які ми очікуємо для безпечного використання ядерних технологій. Але це легко, оскільки у нас є багато інструментів, щоб ще раз виправити речі.
Новий раунд самітів з ядерної безпеки міг би привести центральні держави та організації до спільного мислення та посилити норму про те, що «держави не стають загрозою ядерній безпеці». Використання міжнародного права проти тероризму та військових злочинців можна і потрібно використовувати. Також може бути багато інших засобів, наприклад, повсякденна робота на рівні регуляторних органів та різних об’єктів і організацій ядерної промисловості. Посилення обізнаності та професіоналізму осіб у сфері ядерної безпеки за будь-яких обставин залишається важливою діяльністю.
Неурядові структури повинні відігравати ключову роль у цьому розвитку подій. Потрібно розвивати нове мислення, більше практики, винахідливості та розвивати партнерські відносини, за допомогою яких науковці, державні установи, міжнародні організації та інші створюють нові відповіді. Ми повинні вчитися в інших областях, де захищається критична інфраструктура. Можливо, таким чином наша реакція не просто реактивна, а й випереджає розвиток загроз. І, якщо у нас все добре, ми зможемо зробити свій внесок у стримування ерозії та допомогти стабілізувати норми ядерної безпеки. Будуть докладені всі зусилля. І чим більша сукупність наших зусиль, тим кращі надії на прогрес. Обговорення неурядовими організація того, що ми можемо зробити, – починається ЗАРАЗ!
Демократія та прозорість також є важливою основою міжнародної та ядерної безпеки. Демократичні держави не ведуть війни один проти одного. Прозорість, властива демократичному правлінню, дозволяє легше побачити, які політичні амбіції розвиваються в сусідній країні чи іншій частині світу. Покращення умов ядерної безпеки може бути підтримано тим, що більше держав будуть просто більш демократичними. Це велика обіцянка не лише для ядерної безпеки, але й для людства. Як сказав великий німецький письменник Генріх Манн: «Демократія — це, зрештою, визнання того, що ми всі відповідальні один за одного» (кінець цитати).
Завдяки міжнародному праву ми сприяємо цій спільній відповідальності – щоб усі виграли.
З огляду на вищезазначене, я поки що відмовився конкретно посилатися на Російську Федерацію та установи всередині неї. Але зараз я зроблю виняток і буду говорити в більш особистих термінах. Протягом двадцяти років свого професійного життя я працював над покращенням ядерної безпеки в Росії, Україні та інших державах Центральної та Східної Європи. Я поділяв цю роботу з багатьма хорошими людьми з держав, які хотіли найкращого для Росії та спільної поглибленої співпраці в галузі ядерної безпеки.
Я думаю про людей, з якими ми працювали в Росії на значній кількості об’єктів. Вони побудували ядерну безпеку та кар’єру й продовжили свою роботу. Разом з іншими міжнародними партнерами ми багато зробили в галузі ядерної безпеки. Російські колеги також багато чому навчили нас, наприклад, про центральне значення фізичного захисту в ядерній безпеці. Олександр в Мурманську, Іван у Сєвєродвінську, Олег і Василь у Гремихій Губі, Ілона в Новоуральську, Борис і Сергій в Чепецьку, Наталія в Нововоронежі і Марина в Томську. Один із них насправді запитав мене у 2004 році «як ми можемо бути настільки впевненими, що держави не будуть чинити один проти одного злочини щодо ядерної безпеки?». Це питання дуже голосно лунає сьогодні.
Неважко припустити, що вся робота в рамках співпраці з російськими атомними об’єктами була марною тратою часу. Але я впевнений, що старі колеги в Росії готові сформувати новий кістяк, коли нам доведеться починати заново. Ми всі повинні підготуватися до ліквідації зсуву в багатьох сенсах і місцях, і давайте працювати над тим, щоб почати якомога раніше.
WiN Ukraine та охоронці Хмельницької АЕС на Західній Україні асоціюються з цією промовою. Дякую усім за увагу!”
Зауважимо також, що, за словами В.о. Голови-Головного державного інспектора з ядерної та радіаційної безпеки України, пана Корікова, який виступав у Конференції у форматі відео, повномасштабна військова агресія росії проти України свідчить про те, що ані Конвенція, ані рекомендації МАГАТЕ не передбачають заходів щодо забезпечення фізичного захисту ядерного матеріалу в умовах повномасштабної війни.
